Володимиру Андрієвському і дійсно не було за що любити «владу робітників і селян», бо спочатку вона в нього, селянина, забрала усе майно, потім – свободу, а згодом і життя. Та чи був він «ворогом народу»? Чи заслуговував на розстрільний вирок? На прикладі його архівно-кримінальної справи добре видно, як на практиці ставилась держава робітників і селян до тих, кого декларувала своїм господарем.
Народився Володимир Іванович Андрієвський у селі Ківшовата Таращанського р-ну Київської області у 1875 році в родині заможного селянина. Закінчив однорічну сільську школу, де трохи навчився читати і писати, змалку привчився хазяйнувати на землі, згодом одружився. Односельці розповідали, що мав він 18 га польової землі, 2 пари коней, 4 голови рогатої худоби, власну молотарку з двигуном, січкарню, млин. Впоратися самостійно із таким господарством родина не могла, то ж наймали робітників.
У 1928 і 1929 роках його було обкладено податком, який селянин ретельно сплачував, а в 1930 р. (за іншими даними у 1929 р.) – розкуркулено і вислано разом з дружиною Параскою до Архангельська. Одночасно як «куркуля» і «визискувача» найманої робочої сили його було позбавлено виборчих прав.
В Архангельську родина перебуває 2 роки і 6 місяців. У 1933 році Володимир Іванович і його дружина самовільно залишають місце заслання і переїжджають на Донбас. Звісно, що довідки про звільнення не мали, але у селі Чистяково Володимир Іванович влаштовується на цукроварню, де працює два з половиною роки. У1935 році родина повертається до рідного села і згодом легалізується. Володимир Іванович знов береться до роботи «на колгоспних полях, по боротьбі зі шкідниками та у цукроварні» (цит. за матеріалами допиту). В цьому ж році він подає заяву на вступ до колгоспу, але отримує відмову «через зв’язок з куркулями і попами».
У травні 1936 р. Володимир Андрієвський подає заяву про поновлення його виборчих прав, але також отримує відмову. Мовляв, був куркулем, використовував найману робочу силу, «трудового стажу громадсько-корисної праці» недостатньо. А де ж він мав отримати цей стаж, коли був засланий, нікого не цікавило. Так само не було взято до уваги, що після повернення до села Володимир Іванович одразу взявся до праці.
А 8 липня 1937 р. Володимира Андрієвського було заарештовано Таращанським РО НКВС і препроваджено до Районного комісаріату міліції, де він спочатку і утримувався.
Перший допит відбувся вже в день арешту. Проводив його уповноважений карного розшуку райвідділку міліції Таращанського РВНКВС Стаховський. Жодної «крамоли», крім хіба що розповіді про те, як Володимир Андрієвський залишив місце заслання, в цьому протоколі немає. Є лише простий перелік життєвих подій на кшталт «жив, працював, переїхав, повернувся і т.д.»
12 липня відбувається наступний допит. Слідчий закидає Володимиру Івановичу проведення контрреволюційної агітації серед сусідів-селян. Володимир Іванович все спростовує: «нікому нічого не казав», «не пам’ятаю, щоб я вів антирадянські розмови», «винним себе не визнаю». Тоді слідчі вдаються до перевіреної практики виклику «свідків». Лапки тут вжиті не випадково, бо, хоча й залучені до справи люди дійсно були односельцями Андрієвського і могли добре його знати, їхні «покази» на диво співпадають дослівно. Під час очної ставки Володимир Іванович знов категорично заперечує усі твердження свідків стосовно «антирадянської агітації», яку начебто він проводив серед односельців і конкретно цих свідків у його справі.
Та хіба відсутність прямих доказів і хоча б зізнання могла завадити радянській репресивній машині засудити людину на смерть? 31 серпня трійка при Київському облуправлінні НКВС УРСР винесла Володимиру Івановичу розстрільний вирок. 23 вересня 1937 року вирок було виконано в Києві. В 1989 році Андрієвського В.І було реабілітовано.
Ольга Озоліна
