Архівно-кримінальні справи репресованих рясніють підписами відповідальних осіб, які засвідчували кожен крок у просуванні процесу – від арешту до розстрілу. Згідно з довідкою, завіреною підписом начальника 1-го відділення 8-го відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР Гроссмана, серед розстріляних у Києві 19 жовтня 1937 року була Яніна Сліпко – акторка Державного польського театру УРСР, якій на той момент виповнилося лише 27 років.
Родина Яніни Сліпко походила зі Львова. Батько, Василь Андрійович Сліпко, мав робітничу спеціальність й у період революційних потрясінь долучився до соціал-демократичного руху. Тікаючи від переслідувань польської поліції, у 1924 році він таємно перетнув кордон і опинився у Радянському Союзі. Яніні тоді виповнилося 14 років і її головною метою стало здобування належної освіти. Аби сплатити за навчання дівчина змушена була заробляти шиттям, і з того часу швейна машинка завжди перебувала серед її особистих речей. На шляху до мети довелося змінити дві школи (святої Терези та святої Марії Маґдалини) і наостанок – вступити до гімназії святої Анни, програма якої надавала можливість вступу до вищого навчального закладу. Це свідчить про наміри й амбіції Яніни щодо власного майбутнього.
У 1928 році Василь Сліпко організував переїзд родини (дружини і двох дочок) до Києва: офіційний, з належним оформленням документів, яке уможливлювала Міжнародна організація допомоги борцям революції (рос. МОПР). Нова соціалістична реальність заполонила життя вісімнадцятирічної Яніни і збільшила коло її друзів. Але змінивши адресу на київську, дівчина залишилась у польському оточенні: вона відвідувала польський клуб і польську драматичну студію, спілкувалася з польською молоддю. У 1933 році Яніна Сліпко отримала радянське громадянство, а наступного року вийшла заміж. Та шлюб із Владиславом Вільгельмі, що працював у редакції польськомовного видання «Будь готовий», тривав лише рік, і за традицією, властивою акторському середовищу, прізвище дівчина, імовірно, не змінювала.
У цей період Яніна Сліпко вже навчалась у Вищому музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, вступивши у 1930 році на польський акторський курс. По закінченню інституту вона потрапила до трупи Державного польського театру УРСР, вистави якого польською мовою були затребувані не лише у Києві та місцях щільного проживання поляків (зокрема, у Мархлевському польському національному районі на Житомирщині), а й у великих містах – від Харкова до Москви.
Сценічна кар’єра акторки перервалася з арештом її батька влітку 1937 року, що спричинило звільнення Яніни Сліпко з театру та її подальший арешт. Розгортання так званої «польської національної операції» (згідно з Оперативним наказом НКВС СРСР № 00485 від 11.08.1937 р.), зокрема, призвело до переслідування тих поляків, які були політичними іммігрантами або «перебіжчиками» з Польщі. Хвиля арештів накрила й польський театр у Києві: влітку та восени 1937 року були заарештовані й згодом розстріляні 10 акторів театру, дехто потрапив на заслання.
Архівно-кримінальну справу Яніни Сліпко було розпочато 24 вересня 1937 року – наступного дня після її дня народження. Заарештували жінку на вулиці, серед білого дня. Допити розпочалися на п’ятий день після арешту. Слідчий намагався отримати від Яніни Сліпко підтвердження її «контрреволюційної шпигунської діяльності», примушуючи згадувати всіх, з ким їй доводилось контактувати у Львові та Києві, з обов’язковою вимогою надати всім політичну характеристику. Надзвичайну напругу, яка супроводжувала допити Яніни, передають репліки слідчого, що свідчать про атмосферу надзвичайного тиску: «Ви даєте відповіді, які містять протиріччя. Кажіть правду!» (1-й допит), «Ви брешете! Категорично вимагаю правдивих свідчень!», «Із Ваших відповідей витікає, що Ви намагаєтесь заплутати слідство» (3-й допит), «Ви знову брешете! Ваша відповідь не відповідає дійсності!» (4-й допит).
Дуже показовим є допит, на якому Яніні Сліпко довелось спростовувати свідчення власного батька: «Ваш батько Сліпко Василь… стверджував, що Ви відверта націоналістка і фашистка…» – «Думка батька залишається думкою батька. Я себе націоналісткою і фашисткою не вважаю» – «Отже, виходить, що Ваш батько навів на Вас наклеп. Чи Ви підтверджуєте це?» – «Я це наклепом не вважаю. Це лише його думка».
Протягом безкінечних допитів, які проводилися щодня (найімовірніше, щоночі), Яніна Сліпко намагалась чинити опір слідству, відмовляючись визнавати перекручену версію власного життя (це була одна з поширених практик – змусити людину «очорнити» своє життя і таким чином визнати себе винним перед радянською владою). Підрахунок кількості запитань, які були поставлені Яніні слідчим, та її негативних відповідей (категоричних або часткових – із власним поясненням подій) виявив співвідношення 3:1, тобто на 210 запитань було дано 70 негативних відповідей!
Маючи справу із такою незламною натурою підслідної, слідчий у будь-який спосіб мусив довести її провину. Важко уявити собі, як вибивалися з жінки «зізнання», та через тиждень вона погодилась з тим, що є «фашисткою і польською націоналісткою», а далі – підтвердила версію подій, прийнятну для формулювання кінцевого обвинувачення. Згідно з цими висновками, Яніна Сліпко була одночасно пов’язана з українськими націоналістами і «агентами польської розвідки». Сама вона до останнього заперечувала свою долученість до шпигунської діяльності, але статтю обвинувачення (54-6 – «шпигунство») слідчі змінювати не стали.
Поспіх, з яким проводили й завершували цю справу, пояснюється тим, що вже 14 жовтня Яніні Сліпко було винесено смертний вирок (рішення зафіксовано у Протоколі № 124, підтвердженому підписами Народного комісара СРСР і Прокурора СРСР). Усі допити після цієї дати проводились лише задля належного оформлення документів, а останні два – безпосередньо у день розстрілу. Із одинадцяти протоколів жоден не було передруковано, і сьогодні дослідники мають змогу вивчати «живі документи», пронизані напругою, болем, стражданням і відвертою зневагою молодої жінки до брутальної системи «слідства», яке оберталось наругою над людиною. Відчути це допомагають і підписи Яніни Сліпко, якими рясніє один із протоколів: хто чинив спротив, мусив ставити підпис майже під кожним словом, завіряючи кожну відповідь.
Вони й не сподівались, що колись їхні підписи свідчитимуть проти тих, хто чинив тортури й переривав життя пострілом у потилицю.
PS. У переліку осіб, розстріляних у Києві в період Великого терору й похованих на території «спецділянки НКВС» у Биківнянському лісі, є й прізвище лейтенанта держбезпеки УРСР Ізраїля Гроссмана – того самого, чий підпис стоїть на довідці про розстріл Яніни Сліпко. І. Гроссмана розстріляли 22 вересня 1938 року.
Олена Полідович
