Прокурор СРСР Андрій Вишинський у 1930-х роках неодноразово підкреслював, що «зізнання обвинуваченого у вчиненні злочинів неминуче набуває характеру доказів». А відтак, будь-які зізнання, зокрема, отримані через застосування тортур, співробітники радянських каральних органів вважали доказом провини заарештованого. Проте і відсутність стверджувальних відповідей, як і відмова визнати абсурдні обвинувачення, не ставали на заваді маховику масових політичних репресій. Доля домогосподарки Єлизавети Германівни Ракуц стала сумним підтвердженням безкарності і нехтування процесуальними процедурами сталінськими опричниками.
Народилася Єлизавета Германівна 27 лютого 1893 року у м. Вілкавішкіс (Литва) у родині заможних селян. Оскільки під час Першої світової війни місто захопили німці, молода жінка спільно з чоловіком Устином Григоровичем Ракуцом (який теж був заарештований у 1937 році) у 1915 р. евакуюються. З часом молоде подружжя оселяється на Київщині.
Певний проміжок часу Єлизавета Ракуц займалася педагогічною діяльністю, але згодом її полишила, тож на момент арешту, 15 березня 1938 року, була домогосподаркою. Слід зазначити, що Єлизавета Германівна спілкувалася зі своїми рідними, які залишилися у Литві, зокрема, листувалася із сестрою, що теж стало одним із «доказів» її провини. Як стверджують «свідки» у її справі, сама Єлизавета Ракуц була енергійною жінкою і гарною господинею.
Слідчі НКВС звинуватили жінку в тому, що вона нібито здійснювала зв’язок із організацією фашистського спрямування, привезла у березні 1937 року і передала Павлу Полікарповичу Рубашеву бомбу для здійснення терористичного акту проти керівництва партії і країни. Саму ж бомбу, за версією НКВС, нібито було вироблено на військовому заводі у м. Шостка на Чернігівщині.
3 квітня 1938 року відбувся перший допит Єлизавети Ракуц, де її розпитували, чи має вона родичів закордоном і з ким із них підтримує зв’язок. Також слідчі НКВС поставили питання про знайомство із Павлом Рубашевим, наявними зв’язками із містом Шостка та участю у контрреволюційній фашистській організації.
У наступному допиті, датованому 25 жовтнем 1938 року, слідчі цікавилися родиною Єлизавети Германівни, спілкуванням її чоловіка з колегами, вже заарештованими органами НКВС. Використовуючи поїздку Єлизавети Ракуц до брата у Москву, спробували звинуватити жінку у пропаганді та зв’язках із членами «фашистської контрреволюційної організації», на чому наголошували свідки – сусіди подружжя Ракуц у місті Боярка.
Слід відзначити стійкість жінки, яка на усіх допитах та очних ставках заперечувала звинувачення на свою адресу. Зокрема, вона підкреслювала, що ніколи не була в Шостці, нікого там не знає, бомби не передавала, а Павло Полікарпович Рубашев (уродженець с. Воронеж Шосткінського району, засуджений до таборів у листопаді 1937 року) їй не відомий. До речі, сам Павло Рубашев у 1957 році під час реабілітації теж вказував, що «Ракуц Єлизавету Германівну я зовсім не знаю. Ніколи не зустрічав і не чув», а в Шостці на заводах ніколи не працював.
Особлива трійка при Київському облуправлінні НКВС УРСР 3 листопада 1938 року засудила Ракуц Єлизавету Германівну до розстрілу. І 6 листопада 1938 року в одній із в’язниць Києва вирок був виконаний. Імовірним місцем її поховання є територія таємної спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі.
Єлизавета Германівна реабілітована 26 липня 1957 року за рішенням Військового трибуналу Київського військового округу у зв’язку із неспроможністю звинувачення.
Микола Бривко
