Сторінками Биківнянського мартилорога: Люціана Піонтек

Перефразовуючи французького діяча Пьєра Верньо, тоталітарна система, як бог Сатурн, завжди пожирає своїх дітей. Хоча у випадку з письменницею Люціаною Піонтек правильніше було б говорити про (спів)творчиню того режиму, який завзято заходилися розбудувати більшовики, окупувавши Україну, і який згодом убив її саму.

Життєвий шлях Люціани Карлівни, розпочавшись 1 липня 1899 року в місті Лубни, не передбачав ані злету на верхів’я комуністичної бюрократії, ані трагічного, але в чомусь і закономірного фіналу. Німецьке походження, що, вочевидь, гарантувало наполегливість і стійкість, непогані статки батька-млинаря дозволили їй здобути освіту в Полтавській гімназії (наразі невідомо, в якій конкретно, бо в місті існувало декілька), а згодом – Харківському інституті народної освіти. Певний час Люціана Піонтек вчителювала, працювала редактором у видавництві «Мистецтво», перекладала, оскільки добре володіла англійської та німецькою мовами.

Перший шлюб Люціани Піонтек із сином заможного селянина Михайлом Віленбергом довго не протривав. А ось другий – із компартійним і громадським діячем, письменником і першим головою Спілки радянських письменників України (1934-1935), «літературним генералом» Іваном Куликом (також розстріляним у Києві 10 жовтня 1937 року) забезпечив їй впливовість, фінансове благополуччя і належність до «обраної касти». З новим чоловіком розпочався абсолютно інший етап в житті Люціани: у 1923-1927 рр. подружжя жило в Канаді, де жінка брала участь у роботі української колонії, викладала в робітничих школах. Можливо, Іван Кулик як радянський консул міг мати завдання впливати на ставлення української діаспори до СРСР. А тому він разом із дружиною доволі активно намагалися розвивати заокеанську філію «Гарту», літературної організації, що прагнула єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Вочевидь, працювало подружжя добре, бо вже у 1927-1929 рр. Іван Кулик – заступник уповноваженого наркомату закордонних справ СРСР при «уряді» УССР, у1930 – 1932 рр. – секретар райкому КП(б)У в Кам’янці-Подільському. І всюди поруч з ним – Люціана Піонтек. І хоча в Кам’янці-Подільському вони мали розкішну квартиру в колишньому губернаторському будинкові та серйозну владу, жінку не влаштовувала провінція. За спогадами письменника Анатоля Галана, Люціана Карлівна жалілася йому на «скуку»: «Чоловік на роботі, іноді нема його кілька днів, а я в цих палатах почуваю себе, як птах у позолоченій клітці. Нема з ким перемовитись словом».

Переїзд до Харкова, а згодом у 1934 р. – до Києва дозволив Люціані Піонек поринути у розкіш столичного життя. Подружжя отримало помешкання в престижному будинку письменників «Роліт» (нині – вул. Богдана Хмельницького, 68), а жінка стала секретарем партійної організації та продовжувала потихеньку бавитися перекладами. За великим рахунком творчий доробок Люціани Піонтек обмежився двома книжками – збіркою віршів «Тихим дисонансом» (1927) і добіркою оповідань «Балаклава» (1929). Важко сказати, чому, маючи адміністративний ресурс чоловіка, вона не видала більше, чи то забракло таланту, чи то було ліньки, чи вплинув скандал, пов’язаний з плагіатом. Так, за твердженням літературознавці Ярини Цимбал, після виходу «Тихим дисонансом» молодий комсомольський письменник Олесь Донченко звинуватив Люціану у «передиранні» текстів з російськомовного «Кружка поэтов». Та й Юрій Смолич у спогадах зазначав, що Майк Йогансен спіймав авторку на тому, що вона переклади з американської й англійської поезії видавала за власні вірші. Так чи інакше, але після цього Люціана Піонтек на широких літературних обріях не з’являлася.

Заарештували Люціану Піонтек 5 серпня 1937 року в Києві. Того ж дня провели особистий обшук письменниці, вилучивши різне листування, документи, 285 крб. і 0,25 горілки, та обшуки за кількома іншими адресами (вул. Рози Люксембург, 19 (нині – вул. Липська) та вул. Шосейна, 13), де співробітники НКВС реквізували фотокартки, записники, зошити і книги авторства Івана Кулика. Звинуватили Люціану Карлівну в тому, що вона є агентом іноземних розвідок (!) і за їх завданням здійснює шпигунську роботу в Україні. На допиті від 19 серпня 1937 року жінка зізналася, що шпигувати на англійців її нібито завербував Іван Кулик, і за його завданням вона в Канаді «дискредитувала політику ВКП(б) і СРСР», зокрема, під час виступів «підкреслювала розвиток кустарної промисловості в Україні та дискредитувала політику індустріалізації». Також Люціана Піонтек здійснювала «підривну роботу» під час виборів у Монреалі, намагаючись «провалити комуністичного депутата». Проте цього, як і названих прізвищ, як і дивної очної ставки з Євгенією Буровцевою (остання стверджувала, що вже її завербувала Піонтек, а Люціана це гарячково спростовувала), виявилося замало. І вже, за версією співробітників НКВС, Люціана Піонтек стала агенткою німецької та польської розвідок (можливо, пригадали й тата-німця і маму-польку). Під час допиту 11 вересня 1937 року Люціана Карлівна так розповідала про своє «шпигунство» на німів і поляків: «Я збирала і передавала …для розвідок політичного і економічного характеру про настрої мас і ставлення їх до радянської влади». Цікаво, з якими «масами» і де могла зустрічатися дружина компартійного бонзи?

Люціану Піонтек розстріляли в одній із київських в’язниць НКВС 25 вересня 1937 року за рішенням вищої (т.зв. «московської») двійки (постанова народного комісара внутрішніх справ СРСР і Прокурора СРСР від 22.09.1937). Реабілітували за відсутністю складу злочину в 1956 р.

Тетяна Шептицька