Робота вчителів має вирішальне значення для розвитку будь-якого суспільства. З цієї причини до педагогів завжди висувалися високі вимоги, головно щодо кваліфікації та професіоналізму, адже вчитель мав бути прикладом для дітей. Тоталітарні режими, розуміючи важливість авторитету вчителя, завжди намагалися взяти під контроль освітній процес загалом і кожного викладача, вихователя чи директора школи зокрема. Розглядаючи освітні заклади як «провідників комуністичних принципів», більшовики ретельно стежили за думками, настроями, переконаннями вчителів, караючи тих, хто виступав проти влади або критикував її рішення. Ті ж освітяни, які мали «вороже» соціальне походження або «неправильне» етнічне коріння неминуче піддавалися політичним переслідуванням і репресіям. Сповна відчула наслідки більшовицької «недовіри» й учителька польської середньої школи № 114 м. Києва Емілія Яцкевич.
Народилася Емілія Казимирівна 10 листопада 1899 року у місті Ржищеві Київської області в родині робітників. З 1908 р. вона жила і навчалася у Київському дитячому притулку. У 1929 р. молода жінка вступила на вечірній робітничий факультет при Польському педагогічному інституті, де навчалася до його реорганізації, а по факту – ліквідації у 1935 р.
Саме з цього моменту Емілія Яцкевич пов’язує життя зі школою № 114 міста Києва, де вона працювала класоводом, виховуючи сина Анатолія Андрєєва.
22 листопада 1937 року Емілію Казимирівну заарештували органи НКВС і звинуватили у шпигунстві на користь Польщі, що вона заперечувала на допитах. Та каральним органам молода жінка була відома, бо ще у 1920 році вона перебувала під вартою за спекуляцію. Окрім шпигунства на користь Польщі, Емілію Яцкевич звинувачували й у контрреволюційній діяльності та агітації, а також у тому, що під час навчання в інституті її завербували до контрреволюційної організації «ПОВ». Жінка категорично спростовувала ці вигадки слідчих.
Як «доказ» і «підтвердження» своєї правоти співробітники НКВС використали свідчення завідувача польської середньої школи № 114 Миколи Саковського. На допиті від 28 листопада 1937 року він заявив, що Емілія Яцкевич «антирадянська людина невдоволена заходами радянської влади та партії, обмовляла керівників партії й уряду», а в її класі «не одноразово були випадки, коли учні затушовували портрети вождів комуністичної партії і Яцкевич ці моменти замазувала, не доповідала своєчасно». Про це ж одноголосно засвідчили педагоги школи Людмила Серікова, Мальвіна Залевська та Борис Пекар на допитах 29 листопада 1937 року.
В обвинувальному висновку від того ж 29 листопада 1937 року додавалося, що в класі Емілії Казимирівни Яцкевич «розповсюджувалися фашистські значки» і ці та інші контрреволюційні прояви з боку учнів 3 класу приховувалися від адміністрації школи. Водночас, слідчі не пояснювали, як з’являлися ці значки у дітей і який вони мали вигляд.
15 грудня 1937 року в порядку виконання оперативного наказу СРСР № 00485 рішенням вищої двійки Емілія Казимирівна була засуджена до розстрілу, який був виконаний 21 грудня 1937 року в одній із в’язниць м. Києва. Ймовірним місцем поховання Емілії Яцкевич є спецділянка НКВС УРСР у Биківнянському лісі. Реабілітували жінку в 1989 р.
Микола Бривко
