13 травня 2026 року відбулась друга зустріч проєкту НІМЗ «Биківнянські могили» під назвою «Антитоталітаризм: творчий зріз», метою якого є спілкування із сучасними діячами української культури (письменниками, художниками, акторами, режисерами), що осмислюють у своїх мистецьких продуктах складні сторінки національного минулого й особливості та згубність тоталітаризму.
Бесіда мала назву «Розстріляне відродження й сучасне українське кіно», а спікеркою стала Любов Якимчук, українська письменниця, ініціаторка та співорганізаторка проєкту «Рік Семенка», сценаристка (спільно з Т. Томенком) документального фільму «Будинок „Слово“» (2017) і повнометражного художнього фільму «Будинок „Слово“: Нескінчений роман» (2024), лауреатка численних літературних премій.
Любов Якимчук зазначила, що повернення покоління Розстріляного відродження в простір сучасної культури почалося насправді не так і давно. Але звернення суспільства до творчого спадку цих митців нині є важливим, оскільки дозволяє зацікавити літературою молодь, підвищити рівень самоідентифікації, а їхній досвід — потрібний для нашого усвідомлення суті російської імперії й оцінки масштабу зла, з яким довелося зустрітися поколінню 1920-х–1930-х і на новому історичному етапі теперішнім українцям. Письменниця наголосила: «Нещодавно до російської акції «Бєссмєртний полк» у Німеччині долучилися українці — з портретами Миколи Хвильового, Степана Бандери та Василя Малюка. Вони йшли поруч із традиційними плакатами «дєди воєвалі», і це нікого особливо не збентежило. Бо коли ритуал давно втратив зв’язок з історією і перетворився на механічне повторення символів, у нього можна вставити обличчя їхніх ворогів і вони самі цього не помітять. Так вони поширювали українську дезінформацію, бо й сама їхня акція є дезіформацією. Ми відрізняємось і хочемо знати своїх діячів, свою культуру по-справжньому».
Любов Якимчук підкреслила, що радянська влада навчилась використовувати письменників як зброю і звужувати їх можливості для творчого самовияву. І єдине, що могли протиставити тогочасні літератори диктатурі — це внутрішню свободу, іронію, гумор і тематичну та текстову складність, бо саме вона змушувала людей розвиватися, думати. Звісно, коли йдеться про період масових репресій, митці найчастіше вже не бачили для себе виходу з полону тоталітаризму, та найбільш радикальним стало самогубство Миколи Хвильового, у день смерті якого відбувається зустріч, — закцентувала письменниця.
Оцінюючи свій досвід праці над фільмами, Любов Якимчук зауважила, що найскладнішим і найважливішим було дотриматися балансу: показати внесок представників покоління Розстріляного відродження в українську культуру й водночас показати те, що вони зробили неправильного.
Щиро дякуємо Любові Якимчук за змістовну, насичену цікавими фактами й слушними міркуваннями розмову!
