Реальні наслідки масових політичних репресій 1937-1938 років перевершили початковий задум творців і виконавців терору. Йдеться не лише про стрімке кількісне зростання жертв, число яких набагато перевищило ліміти, виділені Україні за оперативний наказом НКВД СССР № 00447. Не менш трагічним і тяжким наслідком стало винищення творчого потенціалу української нації (наукового, літературного, акторського, малярського). Унаслідок масових розстрілів були практично ліквідовані цілі мистецькі організації, наукові школи, культурні осередки, чимало з яких, втративши своїх очільників або найяскравіших представників, не змогли у подальшому повноцінно й глибоко розвинутися. До символічного переліку наших втрат через злочини совєтського режиму належать і поети-футуристи, і художники-«бойчукісти», і перекладачі-есперантисти, і «курбасівці», і харківські фізики-ядерники etc.
Сучасні науково-просвітницькі й виставкові проєкти сприяють тому, аби суспільство дізналося про убитих тоталітарною системою видатних українських діячів та їх внесок у розвиток національної культури. Проте маловідомими на сьогодні залишаються ті, хто працював на ниві розвитку української мови в складних 1920-х – 1930-х роках. Слід зазначити, що національна лінгвістика після деякого підйому 1920-х років і значного прориву в галузі лексикології, діалектології, словникарства, термінології, у 1930-х роках потрапила під жорсткий ідеологічний тиск. Компартійні функціонери розпочали активну боротьбу із «буржуазно-шовіністичною методою» в українському мовознавстві, започаткувавши правописну реформу, покликану наблизити українську до російської. Член ВУЦВК Андрій Хвиля під гаслами боротьби з українським націоналізмом вимагав припинити видання словників, звільнити «буржуазні кадри» та переглянути правописні норми 1928 року. Годі й говорити, що питомі форми, зафіксовані у т.зв. «скрипниківці», замінили на інші, які нібито відповідали мовленню «трудящих мас», а насправді наслідували російську мовну практику. Згодом сталінський режим репресував більшість укладачів Харківського правопису 1928 року, заславши когось у табори, як, приміром, Олену Курило, або розстрілявши, як, наприклад, Олексу Синявського чи його учня Бориса Ткаченка.
Борис Данилович Ткаченко народився 25 січня (6 лютого) 1899 року у Воронежі в родині особистого дворянина. Відомо, що його батько був другом Бориса Грінченка, допомагав тому в словниковій роботі й, можливо, передав захоплення лінгвістикою синові. Освіту Борис Данилович здобув у Харківському ІНО, під час навчання в якому зацікавився стилістикою та діалектологією, почав записувати живу народну мову. Не дивно, що в неповних тридцять років він опиняється у середовищі науковців, які генерують нові зміни в мовознавстві (з 1927 р. – старший науковий співробітник Харківської філії Інституту мовознавства АН УРСР). Наукову діяльність Борис Данилович поєднував із викладацькою – у Комуністичному університеті імені Артема (реорганізований у 1932 р.) та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів. На момент арешту працював літературним редактором у Партвидаві ЦК КП(б)У.
Про особисте життя Бориса Ткаченка відомо мало. Син від другого шлюбу із стенографісткою Ольгою Косолаповою – Орест – теж став мовознавцем-славістом і фахівцем із соціолінгвістики. Третя дружина, перекладачка й філолог Зінаїда Йоффе, з якою Борис Данилович познайомився якраз в Інституті мовознавства АН УРСР, розділила долю всіх т.зв. «членів родини ворога народу». Передчуваючи, що чекісти невдовзі прийдуть і за нею Зінаїда Борисівна відправила доньку Ольгу до її рідного батька, поета Переца Маркіша. Зінаїда Йоффе отримала 5 років заслання у виправно-трудові табори, але її ув’язнення переросло майже в двадцятирічне заслання. Падчерка Бориса Ткаченка – Ольга Рапай-Маркіш стала відомою скульпторкою-керамістом і зазнала переслідувань у пізніші часи (заарештована в 1953 році й заслана до Сибіру).
Бориса Ткаченка заарештували 1 листопада 1937 року. Співробітники НКВД звинуватили мовознавця у членстві в «українській контрреволюційній націоналістичній організації, що стояла на терористичних позиціях». Зрозуміло, що «доказами» у справі слідчі вважали знайомство або дружбу з іншими «контрреволюціонерами-антирадянщиками», як-от: Олексою Синявським, Миколою Сулимою чи другом із часів аспірантури й уже заарештованим письменником Майком Йогансеном та переповідання розмов з приводу становища української культури. Під час допиту 20 листопада 1937 року Борис Ткаченко визнав свою «провину» в тому, що «протягував у мовознавство націоналістичні концепції». Зокрема, від відмовився брати участь у кампанії проти професора Леоніда Булаховського, підтримав підручник для педвишів «Курс української мови» Олекси Синявського, що так і не вийшов друком, оскільки був вилучений як ідеологічно шкідливий. Особливо химерно звучать зізнання Бориса Ткаченка в такому: «… перший семінар з діалектології був проведений мною так, що класові діалекти взагалі не вивчались. […] вивчення мови робітників ХПЗ – була змазана протиріччями між порожніми фразами і убогим фактичним матеріалом. Другий семінар з лексикографії я побудував цілком на протиставленні європейської буржуазної лексикографічної «величі» й нашого ніби убозтва». Ймовірно, тверджень Бориса Даниловича про його боротьбу за чистоту української мови та її захист від російських впливів видалось чекістам замало для формулювання звинувачення, тож вони змусили науковця зізнатися у спілкуванні з «троцькістами».
Бориса Ткаченка розстріляли 23 грудня 1937 року в Києві за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СССР. У 1957 році мовознавця реабілітували за відсутністю складу злочину. Борис Ткаченко спочиває під вічними соснами у Биківнянському лісі разом із тими, хто творив українську мовознавство у 1920-х – 1930-х роках: Олексою Синявським, Овсієм Ізюмовим, Миколою Станиславським…
Тетяна Шептицька
