5 серпня 2022 року з нагоди Дня пам’яті жертв Великого терору відбулась перша зустріч в рамках нового проєкту Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» – циклу інтелектуальних бесід «Биківнянський злочин: пошук правди, пам’ять». У зустрічі взяли участь науковці Заповідника Олена Полідович та Микола Бривко. Захід модерувала Тетяна Шептицька, заступник генерального директора Заповідника з наукової роботи. Бесіда відбувалась в онлайн-форматі.
Тема проєкту покликана привернути увагу до визначення Биківнянських подій як злочину, який стоїть в одному ряді з Катинським злочином або злочинами нацистів під час Другої світової війни.
Як зазначила у вступній частині Тетяна Шептицька, «злочинний аспект дій радянського керівництва проти власних громадян є важливим напрямком досліджень, і дає змогу ставити питання не лише про алгоритм його здійснення, а і про винуватців злочину, їх відповідальність та каяття». Чому це каяття не відбулося? Як здійснювалось розлідування Биківнянського злочину? Хто у різні роки долучався до пошуку правди? Ці та інші питання обговорювались учасниками бесіди.
Микола Бривко акцентував увагу на раніше невідомих аспектах пошуку правди про Биківнянський злочин за часів Другої світової війни. Він, зокрема, відзначив пропагандиський характер висвітлення німецькою окупаційною владою відкриття у вересні 1941 року місця масових поховань на території Биківнянського лісу. Численні публікації у європейській та українській пресі мали на меті продемонструвати на конкретних епізодах злочинність радянської влади.
Завдяки ретельному пошуку документальних підтверджень зазначеної події вдалося з’ясувати, що найбільш відома українському суспільству стаття військового кореспондента Петера Коллмуса була надрукована не лише у газеті «Berliner Boersen-Zeitung» (Берлін), що вийшла 30 вересня 1941 р., а зокрема і в австрійській газеті «Wiener Neueste Nachrichten» та нідерландській «Nieuwe apoldoornsche courant», які вийшли 29 вересня 1941 р.
У процесі обговорення дискусійних питань, які стосувались наслідків першого з низки подальших викриттів Биківнянського злочину, було зазначено, що «німці не поширювали надалі тему Биківні через власні злочини, зокрема розстріли у Бабиному Яру» (Микола Бривко), і те, що пізніше «замовчування цієї теми було вигідно владі: простіше було зробити вигляд, нібито нічого особливого не сталося, адже радянські репресивні органи були не зацікавлені у розслідуванні й розголошенні власних злочинів» (Тетяна Шептицька).
Друга частина бесіди була присвячена пошуку відповіді на запитання «Коли і чому відбувся злам у ставленні влади до процесу розкриття правди про Биківнянській злочин?» У своій розповіді про діяльність радянських урядових комісій кінця 1980-х років Олена Полідович відзначила важливість тих змін, які відбулися у суспільстві в той час. Демонструючи історичні документи, вона показала не тільки зміни у висновках цих комісій, а й відстежила вплив на її діяльність суспільних чинників. Саме тоді, коли правду про злочини НКВС приховувати стало неможливим, було проведено детальне розслідування щодо масових поховань у Биківнянському лісі. Сталося це у 1988 – 1989 роках. Процес розкриття правди триває досьогодні.
