За короткі 38 років життя на долю слюсаря Лукашевича Євстафія Іполитовича випало багато подій. Це і бойові дії Першої світової, революції, розпад Російської імперії, більшовицька окупація та становлення радянської диктатури з фізичним усуненням інакомислячих і «небажаних» громадян у добу Великого терору…
Євстафій Іполитович Лукашевич народився 22 вересня 1900 року у с. Черняхів Острозького повіту Волинської губернії (нині – Острозького району Рівненської області), у родині селянина. Батько господарства не мав, тому працював мельником, згодом – столяром.
За особистими свідченнями Лукашевича Є. І., він у різні часи служив у Російській імператорській армії, червоногвардійському та партизанському загонах, брав участь у «народно-повстанській організації», що діяла на західноукраїнських землях і боролася «з польськими панами і поміщиками». Неодноразово дезертирував додому. На жаль, достеменно підтвердити свідчення Євстафія Іполитовича якимись об’єктивними джерелами наразі неможливо, тож залишається здогадуватися, які з них є реальними, а які були висловленні з певною метою (убезпечити себе або показати співробітникам НКВС належність до більшовицького руху тощо). Є. Лукашевич працював на рубці лісу, на залізниці, секретарем Комітету бідноти у своєму селі. У 1928 р. вступив на робітничий факультет Сільськогосподарського інституту в Києві, а 1932 р. – перевівся до авіаційного факультету того ж інституту. Арештовувався різними владами декілька разів (1919, 1920, 1933 рр.).
Востаннє заарештований 11 квітня 1938 р. Київським УНКВС УРСР за звинуваченням у проведенні шпигунської роботи на користь Польщі. На момент арешту він уже був студентом п’ятого курсу Київського авіаційного інституту (нині – Національний авіаційний університет), а навчання поєднував з працею на різних підприємствах. Устиг Євстафій Іполитович і одружитися, родина мала двох дітей – дочку і сина.
Упродовж двох допитів Є. Лукашевич стійко заперечував свою причетність до польської розвідки, але згодом, зламаний слідчими НКВС, зізнався у нескоєних злочинах: «Викритий низкою незаперечних фактів і дивлячись, що моя впертість ні до чого не приведе, я хочу заявити слідству щиросердно, що я дійсно є агентом польської розвідки». Також він розповів, що «на шлях активної боротьби з Радянською владою» він став ще у 1919 році і, бажаючи «надавати всебічну допомогу Польщі», погодився бути агентом польської розвідки. Таким чином з 1932 по 1937 рр. отримавши та виконуючи завдання повідомляти інформацію про заводи СРСР, об’єкти оборонного значення (до яких Євстафій Іполитович мав би доступ у зв’язку із родом своєї діяльності), про потужності, призначення та окремі процеси виробництва на цих заводах, докладно надавати відомості щодо повітряного флоту, про авіазаводи, авіашколи в СРСР. Цю шпигунську роботу він нібито виконував під час навчання у Київському авіаційному інституті, проходженні практики на Харківському тракторному заводі, Харківському аеродромі та Київській авіабригаді. Однак, в обвинувальному висновку зазначено, що речові докази у справі відсутні.
Крім того, у справі відсутні допити свідків (які могли б охарактеризувати Лукашевича Є. І. по спільній службі, роботі чи навчанню), витяги зі свідчень інших заарештованих (вірогідних «агентів»), яким передавались відомості або ж протоколи їх очних ставок.
За рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 30 вересня 1938 р. (Протокол № 311) Лукашевича Є І. засуджено до найвищої міри кримінального покарання – розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна. Вирок виконано 4 жовтня 1938 року в Києві.
Ймовірним місцем поховання Лукашевича Є І. є таємна спецділянка НКВС УРСР у Біківнянському лісі, куди впродовж 1937-1941 рр. привозили тіла розстріляних для таємного поховання у братських могилах жертв комуністичного режиму.
При перегляді справи за заявою доньки Євстафія Іполитовича щодо реабілітації батька, матеріалами додаткової слідчої перевірки за вказівкою Військової прокуратури Київського військового округу було встановлено, що «докази, які б слугували приводом для арешту у 1938 році Лукашевича у його справі відсутні й вони не знайдені у ході додаткової слідчої перевірки, проведеної у 1965 році», звинувачення ґрунтувалося на «суперечливих і не перевірених свідченнях самого Лукашевича, жодними іншими об’єктивними доказами не підтверджені і в ході додаткової слідчої перевірки не знайшли свого підтвердження». До того ж даних щодо його причетності до розвідорганів Польщі у відповідних державних архівах виявлено не було.
Визначенням Військового трибуналу Київського військового округу Лукашевича Євстафія Іполитовича реабілітовано за відсутністю складу злочину.
Ярослава Кравченко
