17 березня 2017 року у приміщенні Книжкової палати України ім. І. Федорова (просп. Юрія Гагаріна, 27) відбулася презентація фотодокументальної виставки “Слово, обірване у Биківні”. Виставка створена спільними зусиллями Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили”, Українського незалежного видавництва «Смолоскип» і Книжкової палати України та розповідає про долі письменників — ¬¬ представників покоління “Розстріляного відродження”, знищених упродовж 1937–1939 років у в’язницях НКВС УРСР у Києві та похованих на території таємної спецділянки у Биківнянському лісі.
Яскраві й талановиті письменники Михайль Семенко, Майк Йогансен, Володимир Ярошенко, Андрій Михайлюк, Микола Борисов, Вероніка Черняхівська, Іван Маловічко та інші, відгукуючись на тенденції свого часу, творили дійсно актуальне мистецтво, а їхні здобутки могли претендувати на світове поціновування. Однак комуністична тоталітарна система бачила загрозу у розповсюдженні духу свободи та національної свідомості і розв’язала справжній терор проти української творчої інтелігенції, зокрема літераторів. Це й демонструють текстово-візуальні матеріали виставки. Банери розповідають про життєвий шлях письменників, які знайшли свій останній спочинок у Биківні, містять свідчення про їхню поведінку під час слідства, витяги з архівно-кримінальних справ і показують, в який спосіб комуністична тоталітарна система виокремлювала жертв і, пропускаючи крізь сито допитів і “очних ставок”, змушувала їх визнавати інкриміновані радянськими спецслужбами абсурдні звинувачення.
Вибір персоналій для виставки не був випадковим. Ідея полягала в тому, щоб показати повний зріз знищеної когорти літераторів. Є серед них і ті, хто вже зажили слави, і ті, хто на час арешту робили у літературі лише перші кроки, ті, хто були абсолютно аполітичними, хто стояли на відверто антирадянських позиціях і ті, які щиро віддавали свої сили справі встановлення та укріплення радянської влади.
Для створення фотодокументальних банерів використано матеріали з фондів Державного архіву друку Книжкової палати України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Державного архіву Харківської області, Музею видатних діячів української культури — Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка та приватних зібрань.
Крім фотодокументальних матеріалів, окремим стендом репрезентовано прижиттєві видання творів репресованих письменників, чиїм долям присвячено виставку. Це видання 30-х років минулого століття, заборонені свого часу радянською цензурою і вилучені із загального вжитку. І дійшли вони до нас лише завдяки співробітникам Книжкової палати України, які іноді з ризиком для власного життя зберегли їх для майбутніх поколінь у спецфонді Державного архіву друку.
Вітальне слово виголосив директор Книжкової палати ім. І. Федорова України Микола Сенченко. Він зокрема зазначив, що завдяки співпраці з Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили» з’являється можливість донести до широкого загалу читачів твори, які за часів СРСР були заборонені, або просто замовчувалися, та висловив надію на подальше співробітництво.
Генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Богдан Біляшівський підтримав ідею продовження спільної праці з Книжковою палатою України, оскільки, за його словами, досліджуючи Биківнянський мартиролог, колектив Заповідника виявив імена ще сімох письменників, розстріляних у Києві і похованих у Биківні.
«Биківнянська трагедія, – продовжив Богдан Біляшівський, – є частиною загальноукраїнської та загальної радянської трагедії, яка увійшла в історію під назвою «Великий терор 1937-1938 рр.» Унаслідок діяльності органів НКВС у Києві було знищено десятки і десятки тисяч громадян. І серед них були ті письменники, відновленню пам’яті про яких присвячена ця виставка». За збігом обставин дата відкриття виставки – дуже символічна. З одного боку, вона припала на сторіччя Української революції, а з другого – дуже близька до іншого сумного ювілею. 20 березня 1937 року Президія київської міської ради своїм рішенням відвела для спеціальних потреб НКВС ділянку в Биківнянському лісі. З літа 1937 року там почалися масові поховання людей, розстріляних за рішеннями позасудових і судових органів: «двійок», «трійок», виїзних сесій Військової Колегії Верховного суду СРСР».
Безпосередньо експозиція присвячена українським письменникам, життя яких обірвалося в київських НКВСівських підвалах. Їхній талант формувався в першій третині ХХ століття в атмосфері творчих пошуків та літературних дискусій між різними угрупуваннями. Але лист Йосипа Сталіна партійному керівництву України стосовно того, у якому напрямку належить вести ці дискусії, поклали край творчій свободі. А невдовзі зазнали репресій і самі носії нового українського слова. Показовим прикладом може служити доля Івана Кулика – одного з голів Спілки радянських письменників України, людини прокомуністичних поглядів, яка охоче співпрацювала з владою. Та це його не врятувало від сфальсифікованих та абсурдних звинувачень і, як результат, смерті у застінках НКВС.
Власне, літературним середовищем органи НКВС зацікавилися ще у 1931 році. Й інформація про це теж представлена на виставці. Проте основних репресій українська література зазнала саме у 1937-1938 рр. Письменників звинувачували у шпигунстві, терористичній, антирадянській діяльності, впровадженні націоналістичних ідей. Незважаючи на абсурдність звинувачень, практично усі вони визнали себе винними.
Поет і письменник Іван Драч зупинився на особистостях Михайля Семенка і Майка Йогансена та зацітував рядки з їхніх віршів.
Після І. Драча слово взяв Президент Асоціаіції видавців та книгоросповсюджовачів Олександр Афонін. Творчу та наукову інтелігенцію він назвав «тими, що стоять на вітру», чуттєвою і моральною часткою суспільства, які першими відчувають процеси, що відбуваються у людській спільноті. І коли їх «зрізають», інші замовкають. Олександр Афонін зосередився на витоках Биківнянської трагедії і наголосив на важливості доносити інформацію про неї до суспільства.
Головний редактор газети «Літературна Україна» Станіслав Бондаренко зачитав уривок зі своєї нової книги «Майдани і магнати». Крізь образ Жовтневого палацу часів Революції Гідності, зокрема, розстрілів на Інституцькій, проступав зловісний образ цієї ж споруди у тридцяті роки ХХ ст., коли там розташовувалася тюрма НКВС і чинилися розстріли «ворогів народу».
Далі перед гостями виступили представники видавництва «Смолоскип» поети Олег Коцарев, Олександр Мимрук і Вано Крюгер. Зокрема, Олег Коцарев зауважив: «З цим проектом наше видавництво єднає не лише те, що ми долучились до його підготовки, а й те, що ми так само намагаємося повернути людям імена страчених поетів та письменників. Видавати їхні книжки, наповнити ними бібліотеки, зробити так, щоб їх твори звучали на літературних вечорах…» На кінець свого виступу вони прочитали вірші поетів, про чиї долі розповідає виставка.
Завершила офіційну частину заступник директора Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» з наукової роботи Тетяна Шептицька. «У Биківнянському мартирологу, – зазначила вона, – є зовсім різні люди: звичайні селяни, робітники, ремісники, лікарі, юристи, технічна інтелігенція. І є в ньому представники того прошарку, який ми називаємо українською елітою. В матеріалах однієї з перших виставок, які присвячені нашій еліті, ми вирішили розповісти про письменників. І ми невипадково назвали її «Слово, обірване у Биківні». Обірване, але не знищене». За словами Тетяни Шептицької, цих людей намагалися знищити і зламати кілька разів. Перший раз – морально і психологічно, коли вибивали від них свідчення не лише проти себе, а й проти їхніх друзів і колег по перу. І просто вражає сила духу тих, хто, як наприклад, Майк Йогансен, знаходив у собі сили опиратися і називав імена уже заарештованих колег, чи тих, кого не було серед живих. Другий раз їх знищували фізично, коли розстрілювали в тих підвалах НКВС і потім везли до Биківнянського лісу. І в третій раз їх намагалися вбити, коли вилучали з обігу твори, нищили їх, або ховали у спецхранах, де ніхто не мав до них доступу.
Биківнянський ліс має асоціюватися у людей не лише з величезною трагедією, місцем поховання розстріляних людей, а й з конкретними прізвищами. Бо це не безіменні могили, це – конкретні люди і конкретні втрати, яких зазнала майже кожна українська родина, і величезні втрати, заподіяні українській культурі загалом.
