У 1917 році Російською імперією пройшла хвиля революційних потрясінь і у свідомості великої кількості людей оселилась ідея нового життя – вільного від експлуатації та експлуататорів. На практиці ж обіцяний «рай» втілювався жорсткими методами, зокрема конфіскацією майна та позбавленням прав окремих категорій громадян задля досягнення соціальної рівності.
Едуарду Лінчевському було на той момент лише 5 років. Він народився 1912 року в багатодітній селянській родині, яка мешкала на Поліссі – у селі Товстий Ліс, що нині перебуває у Чорнобильській зоні відчудження. Родина Лінчевських мала польське коріння і, цілком можливо, крім української, говорила також польською і білоруською. Та сільський спосіб життя визначається, передусім, знанням універсальної мови, що дозволяє спілкуватися із землею.
Тим, хто любить і розуміє землю, вона віддячує своїми плодами. Саме у цьому люди завжди вбачали витоки заможного життя. На момент утвердження радянської влади Станіслав Лінчевський, батько Едуарда, а також трьох його братів і трьох сестер, мав міцне господарство. Наявність 40 десятин землі (приблизно 44 гектари), худоби, парового млина та інших господарських споруд дозволило більшовикам зарахувати Лінчевських до куркулів, що й спричинило подальші випробування для всіх членів родини.
У 1927 році Едуарду Лінчевському випало пережити чергове «розкуркулення» (у ці роки родина мала у господарстві лише 9 десятин землі, яку й було конфісковано владою) і позбавлення виборчих прав. Цей момент у його біографії відбиває поглиблення владою розколу в селянській громаді, який реалізовувався через виокремлення т.зв. «позбавленців» із категорії «повноправних громадян радянської держави».
У 1930 році Едуарда Лінчевського разом із родиною батька виселили з рідної домівки і депортували за Урал, у «далекі табори». Зацікавлена у дешевій робочій силі, комуністична влада розраховувала на потенціал працьовитих селянських родин. Та не всі селяни погоджувалися із таким рішенням щодо їхньої долі: дехто тікав із місць виселення. 1932 року зробив це й Едуард Лінчевський. Як утікач, він змушений був переховуватись і понад два роки працював у Білорусі (на той момент БРСР – Білоруська Радянська Соціалістична Республіка). Тут у пригоді стала професія теслі.
1 січня 1935 року Едуарда Лінчевського призвали на військову службу і відправили до так званого «тылового ополчения», що використовувалось як джерело дешевої робочої сили, зокрема, на будівництві шахт і доріг. У вересні 1936 року, по закінченні терміну служби, він вирішив повернутися до рідного села. Сподіваючись на спокійне життя, 6 червня 1937 року Едуард Лінчевський одружився. А вже за місяць, 15 липня 1937 року, його заарештували за обвинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди.
Допити розпочалися у вересні. Запитання слідчих, фактично, складалися із цитування того, що нібито казав підслідний у присутності свідків, і вимоги підтвердити ці «свідчення». Обвинувальний висновок, датований 13 вересня 1937 року, констатує, що обвинувачення Едуарда Лінчевського у «контрреволюційній фашистській агітації проти радянської влади» та «розповсюдженні провокаційних чуток про прихід поляків і німців», обґрунтовувались виключно словами свідків, адже він усе, крім втечі з місця заслання, категорично заперечував. Речових доказів у справі Едуарда Лінчевського не було.
Польське походження спричинило включення Лінчевських – Едуарда та його старшого брата Людвіга і батька Станіслава Адамовича – до «розстрільних списків», які затверджувались у Москві (вищою двійкою) на підставі наказу НКВС СРСР №00485 від 11 серпня 1937 року (так звана «польська операція НКВС»).
Розстріляли Едуарда Лінчевського 24 жовтня 1937 року в Києві. Реабілітація у його справі відбулася 1989 року.
Інформацію підготувала Олена Полідович.
