У радянську добу ромів залучали до колективної праці у колгоспах і промислових артілях, намагаючись привчити до осілого життя. Кочівництво утруднювало облік і контроль «народу без кордонів». Ромів арештовували і засуджували як за бродяжництво й крадіжки, так і за контрреволюційні злочини. Депортації і розстріли спричинили приховування ромами власної національної належності і привласнення ними чужих паспортів.
Катерина Михайлівна Петрова (Тереза) народилася 1898 року в Бухаресті (Румунія), походила з румунських ромів-кочівників. Була малописемною, мала радянський паспорт, працювала в артілі трудових нацменшин у Києві. У період, який передував арешту, не мала певних занять. Була одруженою з Жуліним Петром Степановичем (Бумбако ле Чичаско), їхня сім’я складалася із 6 осіб.
Як зазначено в матеріалах архівно-кримінальної справи Петрової К. М., у грудні-березні 1938 р. Управлінням робітничо-селянської міліції України «у Києві, Сталіно, Дніпропетровську було заарештовано групу циган-кочевників, які за даними слідства, належали до контрреволюційної шпигунської організації, були між собою пов’язані і упродовж років займалися на території СРСР шпигунством на користь польської, румунської та японської розвідок».
Уперше Петрова К. М. була допитана як свідок 29.03.1938 р. Слідчий цікавився її родичами за кордоном, розпитував про втечу чоловіка з табору (Жуліна П. С. було заарештовано разом з іншими «учасниками контрреволюційної організації» у 1933 році і під прізвищем Петров Микола Іванович засуджено до 10 років позбавлення волі; у 1936 році він здійснив втечу з ВТТ, відбуваючи покарання на Далекому Сході). «Я дійсно взимку 1936 року їздила до чоловіка в табори на залізничну станцію Рульга та була в нього на побаченні, але не сприяла його втечі, він втік з таборів після того, як я від нього поїхала», – зазначила під час допиту Катерина Михайлівна.
31.03.1938 р., через два дні після допиту, вона була заарештована відділом карного розшуку Управління робітничо-селянської міліції НКВС УРСР за ст. 54-6 КК УРСР. Утримувалась в одній із в’язниць Києва.
У додаткових свідченнях від 08.04.1938 р. обвинувачена Петрова К. М. у властивих для слідчих НКВС формулюваннях, із зазначенням прізвищ нібито розповіла, що деякі роми «із знатних і заможних племен» проводили серед циган «контрреволюційну роботу, спрямовану на зрив заходів Партії та Радянської влади щодо працевлаштування циган, і збирали відомості щодо стану промисловості в СРСР і стану Червоної армії для передавання цих даних до Польщі та ін. капіталістичних держав».
На очній ставці 10.04.1938 р. обвинувачений Міхай І. Г. спростував інформацію Петрової К.М., начебто він був «членом великого циганського підпільного суду», мовлячи: «Категорично заявляю, що членом циганського суду […] я ніколи не був. Чому про це говорить Тереза, я не розумію».
В обвинувальному висновку зазначено, що Петрова К. М. була «учасницею к-р шпигунської організації, яка існувала серед циган-кочівників», «неодноразово нелегально переходила до Польщі й доставляла туди шпигунські відомості», надавала допомогу у здійсненні втечі з ВТТ своєму чоловіку, «свою шпигунську діяльність та участь у к-р організації заперечує». «Речдоків у справі немає».
Відповідно до наказу НКВС СРСР від 17.09.1938 р. № 00606 справа розглядалася особливою трійкою УНКВС по Київській області. Трійка мала визначити долю тих, кого було заарештовано до 01.08.1938 р., закінчивши роботу за 2 місяці. Рішення щодо засуджених за першою категорією належало виконувати негайно.
Відповідно до витягу із протоколу засідання трійки УНКВС по Київській області від 01.10.1938 р. (№ 312) Петрову К. М. та інших 13 осіб було засуджено до розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. 05.10.1938 р. ромів, серед яких була і Петрова Катерина Михайлівна, розстріляли у Києві. Реабілітація у справі відбулася в квітні 1989 р.
Імовірним місцем поховання ромів є одна з братських могил на таємній спецділянці НКВС УРСР у Биківнянському лісі (НІМЗ «Биківнянські могили»), куди впродовж 1937–1941 рр. для таємного поховання привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму.
Ярослава Кравченко
