28 жовтня 2022 р. виповнилось 140 років від дня народження Михайла Бойчука – видатного митця, художника світового рівня, новатора українського мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття. Михайло Бойчук запропонував світові унікальне художнє бачення, яке спиралось на традиції давньоруського іконопису, візантійських фресок та українського народного малярства.
Михайло Бойчук розпочав свій шлях як творець нового мистецького стилю під назвою «неовізантизм», що з часом трансформувався у «бойчукізм», у Парижі, котрий на початку ХХ ст. був центром світового живопису. Новий модерністський напрямок, створений Михайлом Бойчуком, відображав тогочасні тенденції у мистецтві і здобув широке визнання у зарубіжних художніх колах.
Михайло Львович Бойчук народився 1882 року у багатодітній селянській родині у с. Романівка на Тернопільщині. Оскільки хлопець рано втратив матір, йому як старшому доводилось багато працювати і піклуватись про братів та сестер. Із дитинства Михайло захоплювався малюванням, і завдяки щасливому випадку у 16 років почав навчатись малярству у Львові під керівництвом Юлія Панькевича. Згодом талановитий юнак отримав підтримку голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка Михайла Грушевського та Митрополита Андрея Шептицького, який в подальшому житті став для художника і духовним наставником, і другом, і меценатом, що фінансував його навчання у найкращих європейських художніх академіях. Михайло Бойчук навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі.
1908 року, перебуваючи на навчанні у Парижі, у власній квартирі він організував експериментальну школу «Renovation Byzantinе» – «Відродження Візантійського мистецтва». Навколо Михайла Бойчука об’єднались молоді художники-однодумці, які багато експериментували і освоювали нові техніки в дусі візантійського мистецтва. І саме цим «неовізантисти» здобули шалений успіх у вибагливих паризьких колег. Визнання творчих пошуків «неовізантистів» відбулося 1910 року на престижній виставці «Салону незалежних», де експонувались їхні роботи. Мистецькі критики влучно зауважували: «…вони знаменито продовжують напрямок старих іконописців, тільки ж їх твори сучасні». У Парижі Михайла Бойчука запросили стати членом Міжнародного союзу митців та письменників.
У 1911 році Михайло Бойчук повернувся до Львова, проживши там до 1916 року, коли на запрошення Голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського він приїхав до Києва і долучився до створення Української державної академії мистецтв (УДАМ), відкритої у листопаді 1917 року. Професор Михайло Бойчук очолив майстерню фрески, ікони і релігійного малярства (в подальшому – майстерня монументального живопису).
В академічних стінах художник зміг реалізувати свої ідеї про синтез мистецтв, створити новий напрям монументального живопису. Він формував єдиний національний художній стиль, у якому кожен творчий вияв підпорядковувався загальній ідеї. «Ми, – писав Бойчук, – у пошуках шляхів не повинні зупинятися на одному, ми мусимо в художній спадщині всіх століть і всіх народів відшукати досконалі твори, їх прочитати, проаналізувати». В основу свого художнього методу Михайло Львович поклав принцип органічного сплаву досягнень світової мистецької спадщини, народних традицій і революційної тематики як нагальної необхідності часу.
До майстерні Михайла Бойчука мріяло потрапити чимало талановитої молоді, але він самостійно обирав собі студентів, орієнтуючись на здатність майбутніх художників синтетично мислити, осягати нові естетичні цінності. Учитель і учні, яких називали «бойчукістами», разом малювали, ходили до музеїв, аналізували твори, вивчали літературу. У вирі спільних пошуків, дискусій, роздумів над новими методами художнього відображення дійсності зароджувався той «бойчукізм», що здобув широке визнання в Україні та закордоном.
Найбільш значними творами, виконаними разом з учнями, були розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927 –1928) та Червонозаводського театру в Харкові (1933 –1935). Михайло Бойчук вважав, що монументальні стінописи – це мистецтво, яке щодня мають бачити десятки тисяч громадян, а не лише відвідувачі виставок та музеїв. У 1925 році художник став одним із ідейних лідерів Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), яка заперечувала натуралізм і прагнула до національної своєрідності українського мистецтва. АРМУ була найбільш впливовою серед об’єднань художників в Україні. Михайла Бойчука і його учнів запрошували до участі у багатьох виставках та імпрезах, як у межах СРСР, так і поза ними.
Та у 1929 році розгорнулась широкомасштабна ідеологічна кампанія проти Бойчука і його учнів: радянська влада вирішила, що їх діяльність не відповідає принципам «єдиного пролетарського мистецтва». Художників звинуватили у формалізмі та націоналізмі (останнє вважалось чи не найбільшим політичним злом). З початком 1930-х років, в умовах зростаючої ідеологізації мистецтва, переслідування набули нестерпного характеру: «бойчукістів» цькували в колективах, у пресі, звільняли з роботи.
Восени 1936 року Михайла Бойчука та його найближчих учнів – Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Липківського – заарештували як членів націонал-фашистської терористичної організації, нібито причетної до терористичних актів проти партійних і урядових діячів СРСР.
Постанова про арешт і утримання у в’язниці була підписана оперуповноваженою ІV відділу УДБ НКВС Перою Гольдман, відомою арештами діячів української культури. Ордер № 48 на арешт і обшук від 25 листопада 1936 р. було видано співробітникові УДБ НКВС Гапонову. На ранок 26 листопада 1936 року Михайло Бойчук опинився у тюрподі НКВС.
В архівно-кримінальній справі Бойчука сім протоколів допитів, чотири з яких провів «спеціаліст» з української культури оперуповноважений Михайло Хаєт. Допитував Бойчука також начальник 4 відділку ІV відділу УДБ НКВС лейтенант Микола Грушевський, який не мав навіть початкової освіти. Ця постать стала фатальною для Михайла Бойчука. Саме Грушевський сфабрикував кримінальну справу і обвинувачення Бойчука в керівництві націонал-фашистською терористичною організацією. Та й саме прізвище підкреслює фатальність, адже свого часу академік Михайло Грушевський доклав чималих зусиль, щоб Михайло Бойчук розвинув свій талант і прославив Україну, а лейтенант держбезпеки Микола Грушевський – знищив художника. Згодом радянська влада розстріляє і оперативника, звинувативши його у порушенні «соціалістичної законності».
Під час слідства Михайло Бойчук, вочевидь, прагнучи вберегти своїх заарештованих колег, намагався взяти усю провину на себе, але це не допомогло. Слідчі приписали фігурантам справи участь у підготовці, спільно з «польсько-німецькими фашистами», збройного повстання для відторгнення України від СРСР і утворення «української націонал-фашистської держави», інкримінували «шкідництво у галузі образотворчого мистецтва», добір до вищої школи націоналістичних кадрів, висунення націоналістів на керівні посади на культурному фронті, антирадянську пропаганду і, звичайно, індивідуальний терор, а також організацію антирадянських груп у кіно, театрі, літературі та образотворчому мистецтві. Під тиском слідчих і загрозою катувань заарештовані підтвердили всі обвинувачення.
13 липня 1937 року Михайла Бойчука, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Липківського на закритому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР засудили до вищої міри покарання (за ст. 54-8 і 54-11 КК УРСР), і того ж дня розстріляли.
Знищивши Михайла Бойчука та його найближчих однодумців, система «ліквідувала» осередок «мистецької свободи». Адже там, де є свобода думки, живе творчість. Там, де є творчість, не може бути диктатури. Тому диктатори, перш за все, й беруть «під приціл» освіту, свободу слова та мистецтво.
1 лютого 1958 року ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР Михайла Бойчука, Івана Падалку, Василя Седляра та Івана Липківського реабілітовано посмертно.
Та справжня реабілітація бойчукізму відбулась лише у другій половині 1980-х років, коли захитався комуністичний режим. Культурне явище світового рівня, самобутня «школа українських монументалістів», створена самовідданою працею Михайла Львовича Бойчука, нарешті отримала визнання в Україні. Пророцтво Михайла Бойчука справдилось: «Коли кінчається зима і напровесні з’являються квіти, їх небагато, але ми знаємо, що прийде весна і квітів буде тисячі. Ми повинні бути щасливі, що переживаємо початок весни в мистецтві. Нас мало, але ми знаємо, що настане літо…»
Тамара Бойко
