Творцями українського літературного процесу є не лише письменники свого покоління, а також і літературні критики, редактори, видавці та книгознавці. Проте їхні імена зазвичай не надто відомі широкому загалу, особливо, коли від появи знакових текстів чи різноманітних мистецьких організацій або наукових інституцій читача відділяє майже сто років. Літератор, редактор, бібліотекар Микола Максимович Малюга належить власне до таких практично забутих імен, які ще й через свій юний вік заледве встигли залишити вагомий слід в українському письменстві. Проте і їх варто згадати, бо кожна індивідуальна історія додає штрихів до цілісної картини 1930-х років.
На жаль, чи не єдиним джерелом відомостей про цю особистість є його архівно-кримінальна справа, що зберігається в ГДА СБУ. Згідно з даними, зафіксованими в анкеті арештованого та численних допитах, можемо принаймні спробувати відтворити основні віхи його 27-річного життя. Микола Максимович Малюга народився 22 травня 1910 року у с. Крупичполе Ічнянського (нині – Прилуцького району) Чернігівської області у селянській родині. Після місцевої (?) семирічки та сільгосппрофшколи юнак вступив до Київського інституту народної освіти на літературний факультет. Імовірно, Микола Малюга не виявив творчого хисту і не розвинувся як письменник, проте мав певні наукові здібності. Тож він опинився в аспірантурі Київського наукового інституту книгознавства, а згодом професійно виріс до посади вченого секретаря Бібліотеки Всеукраїнської академії наук (з 1936 р. – Академії наук УСРР).
Миколу Малюгу заарештували співробітники 4 відділу УДБ НКВС УРСР 8 жовтня 1936 року, звинувативши у належності до «контрреволюційної націонал-фашистської організації», і зокрема, її «терористичної групи». Вже 11 жовтня 1936 року відбувся перший допит Миколи Максимовича, в якому він стверджував, що до т.зв. контрреволюційної організації його завербував у 1933 році літератор Микола Чумак (брат поета Василя Чумака). Відповідно до традиційної практики 1930-х чекісти намагалися деталізувати коло спілкування та отримати від арештованого характеристики на знайомих чи колег. Варто зазначити, що окреслюючи склад терористичної групи, Микола Малюга називав письменників і літературних критиків, яких аж ніяк не можна було запідозрити в опозиційності до більшовицької влади – Гната Проня, Бориса Коваленка, Дмитра Чепурного, Григорія Саченка, Віктора Гудима. Левова частка озвучених імен так чи інакше мала стосунок до організації «Молодняк» – літературного об’єднання, що згуртовувало комсомольську молодь та сповідувало ліву ідеологію.
Згодом, вочевидь, апетити слідчого зросли, як і бажання вислужитися, викривши інші «націоналістичні кола». Так чи інакше, але у допитах Миколи Малюги (а їх зафіксовано 12) з’явилися переліки «контрреволюційних троцькістських елементів», що нібито діяли не лише у письменницьких середовищах, а й у КІНО, УАН та інших інституціях. З-поміж них, і директор Всенародної бібліотеки України (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) Василь Іванушкін, й історик права Степан Борисенок, і академік та демограф Михайло Птуха… Проте діяльність колег, знайомих і незнайомих людей Микола Малюга переважно характеризував штампами, стереотипними фразами про дворушництво і троцькізм, зловорожі наміри тощо.
Миколу Максимовича Малюгу розстріляли у Києві 15 липня 1937 року за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР. Згодом репресивна система добралася й до інших, на яких почала збирати відомості ще в 1936, допитуючи ось таких недосвідчений юнаків. Упродовж 1937-1938 років були розстріляні Б. Коваленко, В. Гудим, Г. Пронь, Н. Ярута В. Іванушкін, Ю. Йосипчук, С. Борисенок, чиї тіла, як і тіло Миколи Малюги, покояться у братських могилах Биківнянського лісу. Миколу Малюгу реабілітували у 1958 році за відсутністю складу злочину.
Тетяна Шептицька
