Період Української революції 1917–1921 рр. містив у собі багато викликів. Згадуючи про боротьбу, яка точилась тоді між російським й українським учительством, літературознавець Володимир Білецький виокремлював постать делегованого до Центральної Ради від київських учителів Миколи Сімашкевича, який виявився «якнайактивнішим борцем за українську школу», доказуючи усім «очевидні правди в українськім рухові на Україні».
Збереженню прізвища Сімашкевича в українському культурному просторі сприяло декілька факторів. По-перше, згадки українських неокласиків Миколи Зерова і Юрія Клена про їх перебування в голодні постреволюційні роки (1920–1923) у Баришівці, де вони вчителювали на запрошення директора місцевої соціально-економічної школи Миколи Васильовича Сімашкевича. По-друге, своєрідний поетичний портрет Учителя, створений його талановитим учнем – Максимом Рильським («Мандрівка в молодість», 1944). І по-третє, творчий спадок доньки Миколи Васильовича Майі (Милиці) Сімашкевич (Семашкевич) – талантовитої художниці, що працювала для театру та кіно.
Сьогодні прізвище Миколи Сімашкевича, серед інших, вибито на плитах Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937–1941 рр. Між рокованими датами (1875–1938) – 63 роки життя, з яких лише останні п’ятнадцять минули у радянських реаліях.
Батьківщиною Миколи Сімашкевича була Барщина (село Кошаринці на Вінничині) – край, де у містах послуговувались магдебурзьким правом, а по селах зберігали пам’ять про Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, згадуючи козаків і гайдамаків. Родина Сімашкевичів була освіченою. Батько Миколи мав сан священника і спромігся відправити сина здобувати освіту до Санкт-Петербурзького університету. Навчаючись на історико-філологічному факультеті (?–1902), Микола Сімашкевич, брав участь у студентських бунтах і вже за молодих років долучився до політичного життя (належав до партії конституційних демократів). Талант педагога реалізував у київський гімназії Володимира Науменка, де викладав історію.
Активна громадянська і проукраїнська позиція Миколи Сімашкевича яскраво проявилась у період визвольних змагань 1917–1921 рр. Він став членом Центральної Ради від учительських організацій, а у часи Гетьманату працював на посаді віце-директора департаменту середніх шкіл (до лютого 1919 р.). На той момент мав дружину і чотирьох дітей.
У 1921 р. до числа ворогів радянської влади потрапив син Миколи Сімашкевича Лев – студент Київського політеху, розстріляний за участь у Переяславському повстанському комітеті (показово, що для тиску на Льва Сімашкевича було затримано як заручника його брата Володимира). Можливо, ця родинна травма змушувала Миколу Васильовича бути обережним і розважливим у власній поведінці. Зі спогадів Володимира Білецького відомо, що натуру він мав запальну, вирізнявся нервовою жестикуляцією, та коли заспокоювався, всі бачили перед собою «високо інтелігентну людину з ясною думкою, яка уникала всяких загострень». Незважаючи на обережність, його декілька разів заарештовували (1930, 1932). Востаннє – 26 січня 1938 року.
Обвинувачення проти Миколи Сімашкевича від початку не були чітко визначеними, що залишало слідчим своєрідний простір для маневру: йому інкримінували участь у «контрреволюційному націоналістичному угрупуванні» та проведення «активної антирадянської роботи», і одночасно висували підозру у шпигунстві, не оминувши увагою «роботу в кабінеті міністрів за Петлюри». На момент арешту Микола Васильович був викладачем української мови та літератури Київського індустріального робітфаку і намагався уникати активної участі у суспільному житті. Та навіть це було використано слідчими проти нього: як аргументи у просуванні справи були використані свідчення колег Миколи Сімашкевича про його нібито ворожу поведінку – «завжди висловлювався обережно, адже боявся бути викритим у своїх націоналістичних настроях», виявляв розгубленість під час вилучення з бібліотеки книг з української літератури, «ніколи не виступав на зборах, не висловлювався з політичних питань» тощо.
Незважаючи на свій поважний вік, Микола Васильович, імовірно, чинив опір слідству. У справі – лише один протокол допиту (20.03.1938), який фіксує і заперечення Сімашкевича щодо пред’явлених обвинувачень («жодної контрреволюційної роботи я не проводив»), і його стислі свідчення проти себе («у 1924–1925 роках я був учасником контрреволюційного націоналістичного угрупування, до якого мене долучив Дорошкевич Олександр…, [з яким я] працював у департаменті освіти за Центральної Ради»). На очних ставках зі свідками (03.07.1938) Микола Сімашкевич не визнав жодного зафіксованого у протоколах факту. Вже майже півроку він перебував у в’язниці, та йому вистачило сил зберегти власну гідність – для себе і для свого онука (Руслана Вербицького), який наприкінці 1980-х років познайомився зі справою дідуся і домігся його реабілітації.
Рішення про розстріл Миколи Васильовича (28.08.1938) ухвалювала трійка при Київському облуправлінні НКВС УРСР. Вирок було виконано 31 серпня 1938 року. Імовірним місцем поховання Миколи Сімашкевича є територія колишньої спецділянки НКВС у Биківнянському лісі.
Архівно-кримінальна справа Сімашкевича містить велику кількість документів, які не лише дозволяють відтворити події 1938 року, а і унаочнюють складність процесу реабілітації періоду «хрущовської відлиги». Тоді, у 1958 році, на запит дружини Михайла Сімашкевича Єлизавети, якій на той момент вже виповнилося 80 років, було отримано відмову в реабілітації. Висновок щодо додаткової перевірки справи Сімашкевича (31.12.1958) не залишає сумнівів у тому, що у сприйнятті подій Української революції 1917–1921 рр. після смерті Сталіна не відбулося жодних зрушень. Про це красномовно свідчать визначення, наведені у даному документі: «належав до реакційної організації конституційно-демократичної партії», «був членом контрреволюційної Центральної Ради», товаришував із «натхненником буржуазно-націоналістичного товариства “Просвіта”» Петром Холодним і членом «антирадянського Всеукраїнського Союзу вчителів» Олександром Дорошкевичем.
Знадобилось іще 30 років, аби розвіяти тіні, що їх відкидали примари минулих часів – тих, яким немає місця на вільній українській землі.
Олена Полідович
