Незважаючи на те, що кріпацтво було скасоване ще за часів Російської імперії у 1861 році, Радянський союз його «потайки» відновив. Держава ставила за мету знищення середняцьких і заможних господарств, заганяючи селянство у колгоспи, займалася грабуванням, відбираючи приватну власність: худобу, землі (подекуди залишаючи мале присадибне господарство, яке селяни мали обробляти у вільний від роботи час), зерно (лишали крихти для посіву) та різну продукцію. У липні 1930-го замість грошової оплати праці запровадили трудодні, які нараховувались залежно від складності праці (від 0,5 до 4,5) і застосовувались навіть до дітей віком від 12 років. У подальшому трудодні міняли на харчі. Наприклад, цукор, злаки, тобто на те, що самі ж вирощували. У разі перевищення плану із збору врожаю, різниця ділилася між селянами пропорційно їх трудодням, а якщо план не виконувався – застосовувались санкції.
Упродовж короткого періоду українським селянам довелося пережити примусову колективізацію, розкуркулення, депортації до віддалених регіонів СРСР, Геноцид-Голодомор 1932–1933 рр., репресії. З-поміж величезної цифри репресованих, розстріляних, закатованих важливо побачити індивідуальну історію окремої людини. Ця наша розповідь присвячена Охріму Диптану.
В матеріалах архівно-кримінальної справи № 62457, яка зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки, зазначено, що Диптан Охрім Матвійович народився 23.12.1888 р. у с. Кодаки Васильківського р-ну Київської області. Був хліборобом, працював теслею в колгоспі ім. Ілліча в рідному селі. Також зафіксовані інші стислі відомості: безпартійний, знятий з військового обліку, неписьменний, тому замість особистого підпису ставив відбиток великого пальця, розкуркулений у 1930 р.
За неперевіреними даними, у 1919 р. брав участь в антибільшовицьких повстаннях під проводом отамана Зеленого (Данила Терпила).
Охрім Матвійович мав міцну сім’ю, яка на момент арешту складалася із дружини Марії Григорівни, 46 р., синів Захара, 16 р. та Григорія, 6 р., доньки Євдокії, 13 р. На жаль, у період Голодомору подружжя втратило четверту дитину.
Диптана О. М. заарештовано 11.08.1937 р. Васильківським РВ НКВС УРСР за звинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 54-10 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР, а саме в тому, що: «був активним учасником української контрреволюційної організації, проводив контрреволюційну діяльність». Утримувався під вартою в камері попереднього ув’язнення (КПЗ) при Васильківській робітничо-селянській міліції із зарахуванням за Васильківським РВ НКВС.
Після двох місяців ув’язнення провину нібито визнав. Проте в особистих свідченнях Охріма Матвійовича зазначено: «Так, я дійсно є членом контрреволюційної націоналістичної повстанської організації», але «жодної контрреволюційної роботи не проводив». А під час очної ставки зі свідком Власенком С. П. закиди щодо своєї провини спростував.
Родинні спогади про Охріма Матвійовича дуже теплі. Рідні характеризують його як сильну і уважну людину, чуйну до прохань оточуючих, сумлінного трудівника. Він вміло вправлявся із господарством, був теслею і бондарем, робив із дерева різноманітні речі побуту, які досі зберігаються у нащадків і сусідів (столиці, лави, ліжка тощо). Казали, що його робота із деревом, наче Божий дар.
На жаль, «доказовою» базою для співробітників НКВС у сфальшованій кримінальній справі стали свідчення односельців. Найбільш активну допомогу слідству надали представники активу села, які у жорна репресій 1937–1941 рр. не потрапили.
У документах фігурують свідки Проценко Василь Гаврилович (1901 р. н., актив села), Кожема Семен Спиридонович (1897 р. н., працював у колгоспі ім. Ілліча, сільський активіст при сільраді і колгоспі), Власенко Семен Павлович (1899 р. н, табельник та секретар засідання управи колгоспу ім. Ілліча), які на допитах зазначили, що Диптан О М. неправдивим шляхом почав розширювати своє сільське господарство, орендував землі, використовував робочу найману силу, «за часів НЕПу його сільське господарство дійшло до куркульського», а через те, що мав зв’язки з активом села, «господарство зміг розбазарити і таким чином від розкуркулення уникнув», був учасником повстання проти Радвлади, керівником якого був Власенко Корній Іванович, а працюючи у колгоспі займався шкідництвом щодо ремонту сільськгоспінвентаря, підтримував зв’язки із розкуркуленими Стеблюком Григорієм Олексійовичем, Бачинським Микитою та Бачинським Євдокимом, а також із Пасікою Григорієм Васильовичем (розстріляний 05.11.1937 р. за рішенням трійки КОУ НКВС, протокол № 99 від 25.10.1937) і Корецьким Тимофієм Федоровичем.
Також у справі є допит від 10.06.1937 р. обвинуваченого Гринька Івана Юхимовича (1900 р. н., с. Кодаки Васильківського р-ну Київської області, у 1926 р. виключений з КП(б)У за націоналістичні прояви, у 1929 р. колишньою Колегією ОДПУ засуджений до 10-ти років концтабору за контрреволюційну діяльність. Розстріляний 25.08.1937 р. за рішенням трійки КОУ НКВС, протокол № 17 від 17.08.1937 р.), який, крім О. Диптана, назвав низку прізвищ односельців, яких нібито завербував у контрреволюційну організацію або, тих, хто вже в ній перебував. Тож під арешт і подальші санкції потрапити й інші жителі с. Кодаки, зокрема: Хвостенко Петро Харитонович, Мартиненко Андрій Гаврилович (розстріляні 25.08.1937 р. за рішенням трійки КОУ НКВС, протокол № 17 від 17.08.1937 р.), Корецький Тимофій Федорович, бригадир колгоспу ім. Ілліча, Корецький Сергій Федорович, брат Корецького Т. Ф., касир у колгоспі ім. Ілліча та Індиченко Яків Якович, житель с. Барахти Васильківського р-ну, бригадир колгоспу. (розстріляні 05.11.1937 р. за рішенням трійки КОУ НКВС, протокол № 99 від 25.10.1937 р.). Подальшу долю інших фігурантів встановити не вдалося за відсутністю у свідченнях імен, по батькові та іншої інформації. За попередніми підрахунками, кількість лише розстріляних мешканців с. Кодаки за 1937–1938 рр. становила 22 особи.
Заради справедливості необхідно сказати, що то були страшні часи. Люди боялися за своє життя, могли й обмовити, співпрацюючи із НКВС, хтось самостійно писав доноси, аби вислужитися перед керівництвом, хтось – сам остерігався арешту чи заслання. Період, який наразі прийнято називати Великим терором, загалом характеризувався насаджуванням страху з боку влади, нехтуванням громадянських прав і свобод, безчинством репресивного апарату й свавіллям органів НКВС.
В обвинувальному висновку зафіксовано, що «проведеним слідством шляхом допиту свідків та очними ставками [… ], Диптан Охрім Матвійович повністю викривається в контрреволюційній діяльності і соц. небезпека його цілком доведена». Речові докази у справі відсутні.
Диптана Охріма Матвійовича, як і ще чотирьох його односельців, розстріляно 05.11.1937 р. в одній із київських в’язниць за рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР (протокол № 99 від 25.10.1937 р.)
Смерть розстріляних констатували комендант НКВС УРСР, ст. лейтенант держбезпеки О. Шашков та начальник внутрішньої в’язниці УДБ НКВС УРСР, мол. лейтенант держбезпеки І. Нагорний.
Імовірним місцем їх поховання є територія колишньої таємної спецділянки НКВС УРСР, яка розташовувалась у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу, куди впродовж 1937–1941 рр. для таємного поховання привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму.
Охрім Матвійович реабілітований у червні 1989 р. на підставі ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16.01.1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років». А його ім’я нанесено на стіни пам’яті Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937–1941 рр., що знаходиться на території НІМЗ «Биківнянські могили».
На родинному подвір’ї досі ростуть шовковиця та горіх, які особисто саджав Охрім Матвійович.
Міцний зв’язок Охріма Диптана з рідною землею успадкували його нащадки, зокрема, правнук, який наразі боронить Україну проти рашистського загарбника.
Ярослава Кравченко
