В історії української археології період 1930-х років позначений масштабними дослідженнями і великими втратами. Саме тоді до чорного списку потрапили культурно-історичні пам’ятки, знищені заради примарного образу «нового світу», і науковці, що їх досліджували. Биківнянський мартиролог містить прізвища істориків і археологів (серед них – Тодось Мовчанівський та Сильвестр Магура), які працювали в Інституті історії матеріальної культури під керівництвом Федора Козубовського.
Як зазначено в автобіографії Федора Козубовського, народився він 1895 року на Рівненщині «від батьків селян». Перша половина його життя минула на Пінщині (українська етнічна територія на півдні сучасної Білорусі, частина Полісся): спочатку у селі Богушеве (дитячі роки), потім – у Пінську, де на стипендію Земства «здобув звання вчителя церковно-приходської школи з правом навчати дітей церковному співу» (за даними С. Шапіро, дослідника біографії Ф. Козубовського). У 1912 р. він продовжив навчання, вступивши до Смоленського учительського інституту, по закінченню якого учителював у рідних місцях до призову на військову службу восени 1915 р.
На фронтах Першої світової війни Федір Козубовський від початку воював у чині поручника (як людина з освітою він пройшов прискорений курс підготовки офіцерів у Тверському кавалерійському училищі), у 1917 р. – командував кавалерійським ескадроном. Після жовтневого перевороту і оголошеної демобілізації, яка зокрема стосувалася педагогів, він повернувся до рідних країв, де працював учителем історії до серпня 1918 р., коли у цьому регіону спалахнуло Поліське повстання. Політичні уподобання Федора Козубовського, який віддавав перевагу лівим есерам і анархо-комуністам, а також його воєнний досвід призвели до того, що він став одним із організаторів повстання, зокрема, долучившись до випуску нелегальної газети «Лісове відлуння», а потім – взявши на себе командування полком. Цей факт біографії Федора Козубовського дозволив пізніше зарахувати його до так званих «червоних партизанів». Він остаточно демобілізувався у грудні 1920 р., пройшовши через бойові дії у складі РСЧА, польський полон, засудження до страти (її замінили на «12 років соляних праць»), хворобу на тиф і, нарешті, втечу до «своїх».
На початку 1920-х років, із поверненням Федора Козубовського до вчителювання і лекторської роботи, у його житті з’являється нове наповнення: він долучається до археологічних досліджень і створення музеїв – в Овручі (1921–1922) і Коростені (1922–1929). Поєднанню наукової та музейної роботи з педагогічною сприяла система наросвіти: у радянській Україні до середини 1930-х рр. наукові установи, культурні й освітні заклади підпорядковувались єдиному центру – Народному комісаріату освіти.
Кар’єра Федора Козубовського складалась доволі успішно: йому судилося спочатку очолити Коростенський округовий краєзнавчий музей, згодом – Одеську державну публічну бібліотеку (1929 – 1932 рр., одночасно з навчанням в аспірантурі Одеського історичного музею) та стати першим директором створеного у 1934 р. Інституту історії матеріальної культури (нині – Інститут археології НАН України). Реалізації Федора Козубовського як керівника сприяли його «взірцева біографія» та адміністративний хист. Варто зазначити, що як археолог він відбувся завдяки справжньому потягу до цієї царини історичних досліджень і практичним навичкам у топографії та картографії, які отримав під час навчання у кавалерійському училищі.
Імовірно, Федорові Козубовському хотілося більше займатись наукою (його лист 1928 р. до керівника Укрнауки містить емоційно пронизливу сентенцію: «моїм особистим бажанням є – не поривати з науково-дослідною працею»), але потреба у керівних кадрах спричинила пересування його з одного місця на інше з вимогою чітко слідувати інструкціям та настановам. Змушений виконувати покладені на нього обов’язки, він одночасно виявився і творцем, і виконавцем, і, як наслідок, заручником жорстких адміністративно-управлінських відносин радянського зразка. Як відомо, ця система не вибачала жодних відхилень і нерідко приносила в жертву репресивній машині саме керівників, чиїм обов’язком було ухвалювати рішення, враховуючи ризики, пов’язані зі зміною партійних настанов, і розуміючи, що будь-яка дія може бути визнана «хибним кроком».
Фатальну роль у житті Федора Козубовського зіграло видання ним брошури «Буржуазна історія матеріальної культури на послугах фашизму», а також, за версією Н. Полонської-Василенко, публікація «у черговому числі ‟Записок Інституту”… промови наркома В. Затонського», проголошеної на похоронах М. С. Грушевського. Крім того, як викладач і професор кафедри загальної історії Київського державного університету (1934), Федір Козубовський не пройшов перевірку комісії НКО УСРР, потрапивши до списку «підозрілих» осіб із формулюванням: «Викладач поганий, мав націоналістичні помилки. Необхідно перевірити».
1935 року відбувається поступове згортання кар’єри Федора Козубовського. У цій ситуації він зосереджується на наукових дослідженнях: здійснює низку публікацій, проводить черговий сезон «у полі» (працює на розкопках в Ольвії, разом із Т. Мовчанівським очолює дослідження Вишгородського городища та пам’яток Межигір’я, здійснює розвідки узбережжя Дніпра, досліджує курганні групи і середньовічні городища), – і, як завжди, нехтує відпусткою. Повністю присвятивши себе улюбленій справі, Федір Козубовський, нібіто, прагнув напрацюватися вдосталь, наснажитись польовою роботою, напитися з цього живильного джерела. Чи не було це передчуттям загибелі?
Навесні 1936 р. починається останній відлік у житті Федора Козубовського. Його арешту 15 квітня передувало виключення з партії та звільнення з роботи. Протягом квітня – травня чоловіку довелося витримати дев’ять допитів, під час яких слідчі вимагали визнати звинувачення у належності до української фашистської організації (зокрема, в тому, що «у своїх друкованих працях з археології… протягував фашистські настанови»). Федір Козубовський відкидав усе, крім «націоналістичних помилок» у редагуванні, і жодного разу не свідчив проти своїх колег. Слідчому довелося звернутись до показань свідків, яких вистачило для формування обвинувального висновку. Завершення справи вимагало присутності підслідного у суді (події відбувались влітку 1936 р.), та на початку липня у Федора Козубовського виразно проявились ознаки психічного розладу. За рішенням спеціальної медичної комісії його перевели до сумнозвісної психлікарні імені І. П. Павлова з діагнозом «галюцінаторно-параноїдальний синдром реактивного походження». Там йому судилося перебувати довгих 2 роки.
Слідство у справі Федора Козубовського поновилось у липні 1937 р. і закінчилось наприкінці серпня 1938 р. – рішенням про розстріл, затвердженим трійкою при Київському обласному управлінні НКВС. Його розстріляли 2 вересня 1938 р. До завершення повноважень позасудових органів, які діяли в період Великого терору, залишалось півтора місяці.
Олена Полідович
