Письменник Михайло Дубовик належить до когорти «ліквідованих» радянською владою і практично забутих імен української літератури 1920-х – 1930-х років. І лише непевні пожовтілі сторінки його архівно-кримінальної справи зберегли почасти те, чим переймалося поетичне серце в часи панування мороку і зла. Дебютувавши лише на початку 1930-х рр., Михайло Дубовик серйозно переймався, щоби його слово не було порожнім, непотрібним, бездарним. У листі до дружини він звірявся: «Як хочеться сказати щось таке, щоб у ньому відчувалося серце, буяння пристрасті, вогню, гніву, радості, суму, любові… Іноді кусаєш губи і сльози котяться з очей. Оце і є муки творчості. Оце і є мука, яка сповняє моє серце і родить оті запитання: «навіщо? для чого?»». Нам не вдасться дізнатися, чи знайшов він відповіді на ці вічні запитання, але доторкнутися до його життя, згадати і в такий спосіб символічно повернути із забуття – можемо.
Народився Михайло Тадейович Дубовик 1900 року в с. Межиріч Лебединського району Харківської (нині – Сумської) області. Офіційні документи, зокрема анкета заарештованого, зберегли деякі відомості про його зовнішність – «вище середнього зросту, короткозорий, носить окуляри, обличчя овальне, волосся чорне». Батько Михайла, хоч і працював замолоду на шахтах Донбасу, знайшов себе у гончарстві. На момент арешту сина Тадей Дубовик рахувався за артіллю «Спартак» гончарем. Мати походила зі звичайної селянської родини.
Сам Михайло Дубовик свідчив, що закінчив двокласну сільську школу, згодом – учительську семінарію в Маріуполі, а у 1921 р. – Запорізьку педагогічну школу. У проміжку між навчаннями був мобілізований у денікінську армію, звідки втік. У 1921-1923 рр. учителював у с. Посуньки та хуторах Дніпропетровщини, а у 1923 р. молодий чоловік вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти. Здобувши вищу освіту (після виключення й поновлення в інституті), орієнтовно у 1927 р. переїхав до Києва, де й розпочав свою літературну й журналістську діяльність.
Михайло Тадейович співробітничав зі знаковими загальноукраїнськими (журнал «Життя і революція», «Селянська газета», «Кіногазета», «Літературна газета») та регіональними («Майбутня зміна») виданнями, змінюючи різні професії: коректор, інструктор сількорів, секретар. Почав писати вірші, видав збірки «Вежі», «Змагання» (обидві – 1930). У 1931 р. короткотривало повернувся на рідний Донбас із метою написати книгу, але захворів на туберкульоз. Тож заробляв на життя, працюючи у виданнях «Диктатура труда», «Пионер Донбасса», «Социалистический Донбасс». У 1926-1927 рр., відповідно до автобіографії, писав «єсєнінщіну» і мав «занепадницькі настрої», пов’язані з проблемами в особистому житті й непорозуміннями з дружиною. Хоча думається, на світосприйняття письменника могла вплинути відома літературна дискусія 1925-1928 рр., спрямована проти ідеологічної кон’юнктурності та графоманства. І хоча Михайло Тадейович не належав до її безпосередній учасників, вочевидь, високі вимоги до художнього слова були для нього близькими. Принаймні в одному з листів до дружини, датованому 1938 р., Михайло висловлював невдоволення «порожніми і нікому не потрібними окремими творами, друкованими видавництвами».
Син – відомий художник-шістдесятник Олександр Дубовик – згадував батька як вимогливу, сувору і патріотичну людину: «Пам’ятаю, йому приносили листи пачками – на рецензію. Деякі він зачитував уголос, ми сміялися: люди повністю переписують Пушкіна і надсилають у редакцію як свої власні вірші… От цікаво, що стосується «національного питання». Я сам народився в Києві. Вдома в нас розмовляли тільки українською, у дитячому садку теж, потім мене віддали в українську школу. Коли під час евакуації опинився в Челябінську, мав проблему: я не розумів російської, і мене не розуміли! Чомусь вивчити після рідної цю мову було дуже складно…».
У 1937 рр. Михайло Тадейович повернувся до Києва, вчителював у Броварах, на Дарниці. На момент арешту – працював нештатним літературним консультантом спілчанського «Кабінету молодого автора» та «Пролетарської правди».
На підставі ордеру, виписаного 24 червня 1941 року, о 4:05 ранку 25 червня до Михайла Дубовика прийшли з обшуком співробітники НКДБ УРСР. Після двогодинного трусу чекісти вилучили рукописи, листи, паспорт, профспілковий квиток, квиток члена Спілки радянських письменників України, а самого митця – заарештували. Вже 27 червня 1941 року відбувся перший допит Михайла Дубовика, на якому спецслужбісти інкримінували митцю здійснення антирадянської діяльності та участь у «націоналістичній» організації «Просвіта». Проте найосновнішим обвинуваченням стало розсилання анонімних «різко-контрреволюційних» і «фашистсько-терористичних» листів на адресу відомих українських письменників (М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, О. Корнійчука). І якщо якісь відхилення від панівної лінії в літературі Михайло Дубовик визнавав, то свою участь у надсиланні документів від імені організації «САД» («Союз аграрних діячів») категорично заперечував, а висновки Київського інституту науково-судової експертизи про схожість написання літер називав помилковими.
Оскільки у справі М. Дубовика зберігаються подібні листи, в яких гостро критикуються т.зв. письменники-орденоносці за їхнє угодовство перед владою, уславлення тирана та просування в мистецтві «засмальцьованих тем», що не відповідають об’єктивній реальності, то можемо вважати, що матеріали такі поширювалися. Чи їхнє авторство дійсно належало Михайлу Тадейовичу, чи реально існувала підпільна організація «САД», а не була вигадкою одинака, якому допекло все, що відбувалося в Україні – питання, яке потребує ще свого дослідження. Однак, достеменно відомо, що за аналогічним звинуваченням 23 червня 1941 р. був заарештований учитель неповної середньої школи № 111 с. Позняки Дарницького району Іван Кривоніс, у якого співробітники теж нібито знайшли матеріли організації «САД» та інші записи антирадянського характеру. Сам І. Кривоніс, розстріляний 8 липня 1941 року, на допитах прізвище М. Дубовика не називав і на очних ставках чоловіки не перетиналися.
Михайла Дубовика розстріляли 7 липня 1941 року в Києві за рішенням наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР. На підставі листа дружини Марії Дубовик голові Ради міністрів СРСР Г. Маленкову у 1954 р. почався перегляд справи письменника. На це раз висновок Центральної науково-дослідної клінічної лабораторії при Всесоюзному інституті юридичних наук засвідчив, що тексти анонімних листів і поштові адреси були написані не М. Дубовиком, а іншої особою. У 1954 р. Михайла Тадейовича Дубовика реабілітували рішенням судової колегії з кримінальних справ Верховного суду СРСР. Проте дружині на підставі розпорядження КДБ СРСР №108сс від 24.08.1955 р. було повідомлено, що Михайло Дубовик помер у місцях утримання в 1942 р. від туберкульозу легень. Правду про долю батька дізнався уже син аж у 1991 році…
Тетяна Шептицька
